Це не просто вистава. Це — відкрите серце епохи, яке б’ється у ритмі війни, любові, страху і надії. Це — голос, що звучить не зі сцени, а зсередини нас самих. Проєкт став унікальним культурним явищем, де на перетині музики, хореографії, літератури та відеоарту народився новий художній вимір. Тут немає ілюзій — лише правда. Правда, яка має обличчя. Обличчя війни.

Вистава занурює глядача у живі монологи сучасності, в реальні емоції тих, хто переживає війну не як заголовок у новинах, а як особисту драму. Симфонічний оркестр виконує твори харківських композиторів Ігоря Гайденка, Дмитра Малого і Володимира Богатирьова — музику, яка звучить, мов нерв країни. У кожній ноті — пульс тривоги й віри.

Драматичні актори — Олександр Вірченко, Олексій Грідасов, Наталія Перепелиця та Інна Островська — втілили голоси тих, хто не може мовчати. Вони промовляють тексти, які ранять і зцілюють водночас. У п’єсах «Примарна земля» Андрія Бондаренка, «Хроніки евакуйованого тіла і загубленої душі» Анни Галас, «Марафон “російська рулетка”» Катерини Пенькової — слова, що стають свідченнями. Слова, що перетворюються на молитви.

Хореографія у виконанні Бориса Вендеревських, Оксани Цомай, Марії Тугай — це окрема мова. Тіло висловлює те, що не вміщується у словах. Їхня пластика — втілення душ героїв: тендітних, втомлених, але незламних. Танцем вони передають трагедію втрат і жагу життя.

Візуальний вимір вистави — художнє світло від Анни Сідорової та відеоінсталяції Карини Мозир — перетворив сцену на простір пам’яті та символів. Світло і темрява тут не просто технічні елементи — це дуальність самої війни. Обличчя війни, які виходять із тіні та починають говорити, звертаючись до кожного.

Цей аудіовізуальний перформанс — монолог народу, вимовлений музикою, тілом, словом і світлом. Він наче дзеркало нашої спільної пам’яті. Це — мистецький заклик не збайдужіти. Не звикнути. Не забути.

Про важливість таких проєктів наголошував і генеральний директор-художній керівник ХНАТОБу Ігор Тулузов під час брифінгу-презентації, що відбувся напередодні прем’єри.

«Цей грантовий проєкт, який фінансує УКФ, відповідає головній стратегії, яку розвиває зараз наш театр, — підтримка сучасних українських композиторів. А тут задіяні три харківські композитори. А ще у виставі використані сучасні літературні твори — отже це є ще й підтримкою українських письменників».

Він також підкреслив соціальне значення постановки:

«Цей проєкт — рефлексія на все, що з нами відбувається, і є своєрідною психологічною терапією».