Запорожець за Дунаєм

Ніч над Дунаєм. Українське поселення біля кордону Османської та російської імперій.

Молода сирота Оксана чекає свого нареченого, знаючи, що з дня на день він має приїхати за нею з Батьківщини. Тим часом молодий чорноморець Андрій нелегально перетинає кордон, ховаючись від турецької варти. Проте приїхав він не за Оксаною, а із секретною інформацією для підпілля. Та перед тим як дістатися до козацької ради, Андрій хоче зустрітися з коханою. З обережністю долаючи відстань від кордону до села, він не помічає, що майже оточений вражою вартою, тож під час зустрічі пару заарештовують. За цим спостерігає Терентій, який закоханий в Оксану. Саме він вказав прикордонникам на місце зустрічі.

Поки варта веде їх повз села, над ними містично вимальовується постать Козака Мамая, який заспівує Молитву. Остання надихає Андрія і він також долучається до співу. До них приєднуються голоси багатьох козаків і козачок. Попри неволю, бойовий дух та єдність українців не згасли. Вони готові стати на захист молодого козака та своєї країни. Проте Мамай зупиняє їх, давши зрозуміти, що ще не час.

На чужинських теренах Османської імперії діє козацьке підпілля на чолі з Іваном Карасем. Козаки збираються вночі для обговорення стратегічних планів на життя українців і майбутнього України.

Нарада на чолі з Іваном Карасем відбувається тієї ж ночі у хаті «небоги», де збираються козаки-підпільники. Вони тужать за старою матір’ю – Запорізькою Січчю, дехто пропонує тікати з Османської імперії, інші ж навпаки – напасти на окупантів. Але Карась заперечує всім – він чекає на чорноморця зі звісткою. Втім замість Андрія з’являється Терентій і повідомляє, що Андрія заарештовано. Карась планує з’ясувати як визволити гінця.

Зі сходом сонця усі учасники таємної наради перетворюються на мирних селян та живуть повсякденним життям. Селяни ідуть жати в поле.

Одарка шукає Оксану, не знаючи, де поділася сирота. З’являється Карась, який удає легковажного пияку, аби дружина нічого не запідозрила про козацьке підпілля. Між ними виникає сварка, після якої Одарка іде з двору. Іван Карась видихає з полегшенням: «Хух! Ну, здається, пронесло… Повірила! От же ж невгамовна! Люблю її… Як Україну…».

Повз хату Карася та Одарки мандрує молодий Султан з невеликим почетом. Батько Султана на смертному одрі, тож він хоче оглянути свої майбутні володіння, а найперше знайти козаків, які колись врятували йому життя на полі бою. Козаки – могутня військова сила навіть у вигнанні, тож молодому правителю важливо зрозуміти їхні настрої, бо влада його поки що непевна.

Побачивши Карася, Султан хоче поспілкуватись з ним. Втім козак вдає, що не впізнає майбутнього правителя Османської імперії, оскільки останній хоче залишитися інкогніто. Карась розповідає історію битви, з якої стає зрозуміло, що саме він був одним із тих козаків, які колись врятували у битві юного сина Султана від неминучої смерті. З цієї розповіді стає відомо також про те, що Оксана є дочкою одного із загиблих тоді козаків, а Карась після цього всиновив її. Також він розповідає Султану про те, як живеться українцям у турецькому краї. Попри достаток, чужина раєм не буває.

Розуміючи, що залишився невпізнаним, майбутній володар запрошує Карася на зустріч з Султаном. Для цього його слуги видають йому турецьку одіж та обирають ім’я, яким він має представитись – Урхан.

Біля хати Карася та Одарки Терентій намагається дізнатися в Одарки, чи не готує Карась заколот проти османів. Водночас господиня дізнається від нього, що Оксана «зникла». Не підозрюючи про арешт, вона думає, що дівчина втекла з парубком. Після нав’язливих допитів та насмішок сердита Одарка закриваєзрадника в коморі.

Жінка розлючена та ревнує чоловіка до «небоги». Її гнів виливається у танцях, сповнених запалу та енергії.

Біля палацу Султана відбувається прийом.

Карась приходить в турецькій одежі, вишукуючи у натовпі Султана, та не знає до кого йому звертатися. Втім його захоплюють танці одалісок, за якими він з подивом спостерігає.

У цей час придворні та одаліски намагаються розрадити тугу молодого Султана за батьком, який щойно помер. Помітивши Карася, Султан вдає з себе придворного і випитує у нього козацькі настрої.

Карась просить звільнити Андрія і дозволити їм піти на Батьківщину, при цьому Султан завжди може розраховувати на їх військову підтримку. Молодий правитель переосмислює долю Батьківщини та стосунки з козаками.

Кожен у своїй темниці, – ув’язнені Оксана і Андрій дожидають ранку. Вони з сумом мріють про повернення на Батьківщину. Містична постать Козака Мамая, провідника війська душ померлих предків, відвертає українців від думки про безнадійне існування на чужині.

Карась вкотре повертається додому рано-вранці, тепер ще й називаючись турком. Одарка, вражена виглядом чоловіка, перебуває в розпачі. Карась здивований, що його дружина ховає у коморі іншого чоловіка – Терентія, та ревнує її. Розмову Одарки та Карася перериває варта, що привела на сільський майдан ув’язнених Оксану і Андрія.

Імам викликає Карася і вимагає зібрання всіх поселенців. Українцям повідомляють, що молодий Султан своєю владою надає їм особливі привілеї, і на підтвердження своїх добрих намірів наказує відпустити полонених. Всі радіють. Андрія і Оксану звільняють з-під варти.

Закохані розповідають Іванові Карасю, що це Терентій їх зрадив, розкривши турецькій варті місце їх зустрічі. Останній розуміє, що йому ані бути з Оксаною, ані уникнути покарання за зраду не вдасться. Колаборантів ніхто не шанує, тож він отримує від козаків заслужене покарання.

Андрій сповіщає Карасеві про те, що інші козаки-січовики готові зібратися в один великий загін. Зброя є, вона в надійному місці на рідній стороні. Її достатньо, щоб іти визволяти Батьківщину разом. Карась виступає з промовою, у якій відмовляється від привілеїв і закликає всіх збиратись у похід. З’являється Козак Мамай з небесним військом та вказує всім дорогу.